Слово і час - БІБЛІЙНІ КОНЦЕПТИ І ПРОПОВІДНИЦЬКА ТРАДИЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ (НА ПРИКЛАДІ КОНЦЕПТУ ВОДИ
 

Пошук

Авторизація






Забули пароль?
Ще не зареєстровані? Реєстрація

БІБЛІЙНІ КОНЦЕПТИ І ПРОПОВІДНИЦЬКА ТРАДИЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ (НА ПРИКЛАДІ КОНЦЕПТУ ВОДИ | Надрукувати |
 
Упроваджений 988 року християнський обряд хрещення став одним із найпопулярніших і найважливіших елементів української культури на довгі віки. Розгорнуту характеристику священного обряду водного хрещення подав Іоаникій Галятовський у “Казанні на Богоявлення Господнє”, застерігаючи, що без хрещення людина не може ввійти до Церкви, не може служити Господу, не може здобути ласки Царства Небесного. Проповідник зарахував обряд хрещення до семинайважливіших “сакраментів” – таїнств православної Церкви. На фізичному рівні формою хрещення виступає вода, пояснює він, на духовному сенс обряду вміщають слова: “Крєщаєтся раб божїй албо раба божїя во имя Отца и Сина и Святого Духа”. Охрещена людина осягає низку духовних і фізичних користей: води хрещення змивають усі її гріхи, надто гріх первородний; охрещена людина одягається в Ісуса Христа, стає його тілом, яким виступає Церква свята, народ християнський; для похрещеного небо відчиняється, як воно відкрилося над Ісусом, коли він приймав хрещення на річці Йордань; як на Йордані Дух Святий спустився на Ісуса Христа, так він сходить на похрещену людину й оселяється в її серці; тоді ж християнин стає сином Божим27.
У бароковій поезії концепт води також є, наприклад, у вірші Л.Барановича “Світ стрясають грози на людськії сльози”. Тут суспільно-військові негаразди передано образом негоди: “Немов на морі, так хвилі у світі, / У тому морі нелегко вціліти. / […] Вкраїна – це море! / Воно червоне, / Хто сам – потоне, в гурті – переборе! / […] Вже Україну в крові покупало, / Невинним людям надміру припало”28. Цей самий образ кривавої ріки як метафори національно-державних змагань і суспільних потрясінь трапляється у вірші Аноніма “Пісня про марний світ”: “Ой течуть криваві ріки, кров червона ллється, / А земля ридає ридма й крові не нап’ється”29.
До розуміння біблійних концептів найближче підійшов Г.Сковорода, визначаючи їх як символи, образи, емблеми, ієрогліфи (як фігури, що містять таємну силу)30. У трактаті тринітарного характеру “Діалог. Имя ему – Потоп зміин” на прикладі образу сонця Г.Сковорода пояснював: “Сонце есть архитипос31, сирhчь первоначална и главна фігура, а копіи ея и віцефігуры суть безчисленныя, всю Біблію исполнившія. Такая фігура называлась антітипос (прообраз, віцеобраз), сирhчь вмhсто главныя фігуры поставленна иная. Но всh они, как к своему источнику, стекаются к сонцу. Такія віцефігуры суть, напримhр: темница и Іосиф, коробочка и Мойсей, ров и Даніил32, Даліда и Сампсон, сирhчь сонушко, кожа и Іов, плоть и Хрістос, пещера и лев, кит и Іона, яслы и младенец, гроб и воскресшій, вериги и Петр, кошница и Павел, жена и сhмя, Голіаф и Давід, Ева и Адам... Все сіє то же есть, что сонце и сонушко — змій и бог”33. У цьому творі Г.Сковорода подав всю Біблію як окремий світ символів (“симболичный мыр”), “в ней собранныя небесных, земных и преисподних тварей фигуры, дабы они были монументами, ведущими мысль нашу в понятіе вhчныя натуры, утаенныя в тлhнной так, как рисунок в красках своих”34. Д.Чижевський, досліджуючи філософічний стиль Г.Сковороди, завважив своєрідний поворот “філософічного думання” українського мудреця “від форми мислення в поняттях до якоїсь первісної форми мислення – до мислення в образах та через образи”, завдяки чому поняття у Г.Сковороди “заховані під покровом численних порівнянь та символів”. Д.Чижевський дав важливу характеристику образів і символів, які у Г.Сковороди мають “не одне, лише певне окреслене, “усталене”, “зафіксоване” значення, що його обсяг значности різко окреслений, а кілька значень, що їх сфери значности почасти сумежні, почасти далекі між собою, почасти навіть перехрещуються. Символічна форма мислення має в Сковороди тенденцію захопити цілу сферу думки, прийнявши в себе все поняттєве”35. І далі: “Не лише поняття мають у Сковороди символічну функцію. І всі факти […], і всі дати біблійної історії […], і всяке конкретне буття взагалі […] Сковорода вживає та інтерпретує символічно”36. У сучасній трансформації первісний символічно-образний спосіб думання Г.Сковороди можна визначити як форму мислення концептами, здебільшого біблійними, що органічно тяжіють до формування власної концептосфери або ідеосфери, мислесфери (у Д.Чижевського – сфери думки).
Біблійний концепт води безмірної, безмежної, безкрайньої, власне, концепт потопу Г.Сковорода зробив головною формотворчою ідеєю свого трактату “Діалог. Имя ему – Потоп зміин”. Концепт потопу старозаповітного філософ об’єднав з образом апокаліптичного змія із книги Об’явлення св. Івана Богослова, де символічно-алегоричний змій (диявол) в останні дні світу буде переслідувати жінку (Єву – праматір людства чи Марію – матір Сина Божого), пускаючи їй навздогін “з уст своїх воду, як річку, щоб річка схопила її”, однак ту воду випиває земля, рятуючи жінку (Об. 12:15-16); розлючений змій вступає в боротьбу з тими, хто береже Божі заповіді. У Г.Сковороди “Потоп зміин, Ноев, божій и біблія есть то же. Аще она море, како и не потоп? [...] Кто прейде на ону страну моря и обрhте премудрость?”37 До концепту води (вод потопу) входять води, які змій/дракон викидає, аби втопити немовля жінки, і цей дракон – той самий змій/диявол, що спокусив праматір людства, “что нашептал Евh, будьто у смертного древа добрый плод”, цей змій “отрыгает потоп, бувшій во днех Ноевых”, він “задавил сhмя женh” і цим “потопил наслhдника обhтованій оных”, через що і вся земля була підведена під прокляття, покрилася хвилями гірких його вод або, за словами Давида, “потопных его глаголов и льстиваго языка блювотинами”38. У концепт “потоп зміїний” входить уся релігійно-філософська проблематика гріха, зіпсуття людини, земної цивілізації й метафізичного подолання зла, коли людина може з полегшенням сказати рядками завершального вірша цього досить складного за формою і змістом твору: “Проч уступай, проч! Потопная ноч!” У своєму трактаті містично-символічним водам потопу спокус і гріхів Г.Сковорода протиставив концепти переображення і воскресіння Ісуса Христа, присвятивши їм окремі глави твору (6-ту і 7-му), показавши цілісну картину зіпсутого й виправленого завдяки Синові Божому смертного людства, що отримує порятунок через воскресіння до вічного духовного життя. Словами мислителя це пояснюється так: “Излій на мя, Боже, со небеси росу. / Да красный плод тебh принесу, как розу. / Яблоко райское / Из сада преображенскаго”. Образом “плоду” – яблука райського із саду преображенського – Г.Сковорода відразу перекинув метафорично-символічний місток від гріхопадіння людини, від Адама і Єви, що спокусилися від плоду в райському саду (Бут. 1:1-7) до Сина Людського, який на горі Фавор у момент переображення явив учням свою вічну духовну сутність Сина Божого й пообіцяв зустрітися з ними в Царстві Отця, а також у часі другого з’явлення, про що йдеться в Об’явленні (Апокаліпсисі) св. Івана Богослова: “І показав мені чисту ріку води життя, світлу, як кристал, що виходила від престолу Бога і Агнця. Серед вулиці його, і по той і по інший бік річки, – дерево життя, яке дванадцять разів приносить плоди…”(Об. 22:1-2). Для Г.Сковороди Біблія – це рятівний ковчег, наповнений символічними фігурами, тобто концептами всього, що було, що є і що буде в реальному світі; сам цей фігуральний світ – із загадок сплетена й таємними скрижалями опечатана книга (дослівно – “фігуральный мыр сей есть-то из гаданій сплетенная, а запечатлhнна тайнами книга”)39.
З давньої літератури в літературу нову перейшов образ святої, свяченої води – елемента церковного обряду та місткого символічного біблійного концепту, як от у вірші Олександри Псьол (1817–1887): “Я бачила – святу воду/ В річкувиливали, / Щоб свяченої ногами / Люди не топтали”, – або у вірші Уляни Кравченко “Над Йорданом”, де тема хрещення Ісуса Іваном Хрестителем широко розгорнута задля молитовного звертання в останній строфі: “Святий Йордане, о наш Йордане, / живих нам струй з джерел добудь! / Змий наші рани / і очисти нас з усіх провин, / і покріпи нас на дальшу путь […] О водо, водо, із джерела, / Ти освяти нас на жертву чин! / Дай пити нам життя!..”40
Так само й поети ХХ ст., метафорично відтворюючи соціально-політичні аспекти буття, активно розробляли біблійний концепт води. У вірші Павла Филиповича “Потоп (З Беранже П’єра-Жана)” звучить грізне застереження до неправедних владик, яких колись винищив усесвітній потоп, то й тепер “в новий ковчег не пустять їх народи. / Гей, королі, спочинете на дні”41. Цикл віршів під назвою “Потоп” створив Юрій Клен, поєднавши апокаліптичні образи Об’явлення св. Івана Богослова з міфологічними образами Книги Буття, – цим він значно розширив смислові та емоційно-метафоричні параметри концептосфери потопу. У хронотопі поезії Юрія Клена апокаліптичний образ “чаші гніву Господнього” передує подіям, відтвореним у Книзі Буття: “Коли, Господнім гнівом вщерть налита, / Перекипала чаша, яку мав / Пролити ангел кари, наказав / Бог Ноєві ковчега спорудити”. У наступних рядках цей новозаповітно-старозаповітний хронотоп містить у собі вже й події ХХ ст. – тут концепт потопної води обертається на метафору блукань і мандрів, зумовлених політично-державницькою катастрофою, що спіткала багатьох українців у вирі політичних переворотів і воєн: “Так ми над мертвими просторами років / Пливем. Затоплені міста під нами / Із замками, воротами, церквами, / Багряний вечір їхній догорів. // А незнищенна спадщина віків / Під мертвими шкляними небесами / Кудись пливе порожніми морями / В ковчезі, гнанім подувом вітрів, // В якім ми бережем скарби забуті / І крізь добу страшних, великих кар / Ми несемо нащадкам вічний дар. / Дар невмирущої краси: всі чуті / І нами бачені дива століть, / Щоб людську думку вдруге запліднить”42.
 
Наст. >

Філологічний простір

Опитування

Чи готові ви перейти на електронну передплату журналу
 

Хто на сайті

Випадкове фото

Малюнки відсутні

© 2014 Слово і час